От і підходять до завершення 7 років
нашого спільного класного життя. Наче зовсім не давно я зустріла збентежених
5-класників. І подумала, що я буду з такими малими дітьми робити…
Але
закрутило, завертіло, день за днем, справа за справою… Ви дорослішали, ставали
самостійнішими. Вірною ознакою вашої дорослості були не підлиті в кабінеті
вазони….
А сьогодні ви вирушаєте у самостійне життя. І я хочу, щоб ви зрозуміли, що воно не таке вже й просте. Що найбезтурботніші ваші роки залишились позаду. Життя буде ставити перед вами багато знаків запитання, але поряд не буде мами, яка лагідно вранці промовить: «Соня, прокидайся», не буде тата, який блискавично дасть пораду з-будь якої проблеми, не буде вчителів, які наполягатимуть: «Діти, вчіться». А на питання: «Чи можна перездати контрольну роботу», на вас здивовано подивляться, про що це ти? Ніхто вам не назначить консультацію з самого рання, турбуючи про рівень знань. Ви повинні будете все вирішувати самостійно…. Таке воно доросле життя!
Життя – це картина.
Батьки дають полотно,
Доля – рамку,
Оточення – фарби…
А малювати потрібно самому…
…Ми всі як ті олівці.
…Ми всі як ті олівці.
Кожен малює свою долю.
Хтось ламається, хтось тупить, а хтось заточується
і рухається вперед.
Знайдіть себе
і будьте собою.
Пам’ятайте,
що на землі нема такої другої людини, як ви.
Нехай вам
щастить!
