КЛАСИЦИЗМ (лат. classcus – зразковий) – стиль в мистецтві XVII – поч. ХІХ ст. Склався під впливом естетики Відродження з його орієнтацією на античне мистецтво як на неперевершений художній взірець. Класицизм виник у Франції у XVII ст. спочатку в літературі і театрі, а потім в музиці, відобразивши в своєму мистецтві зміну світосприйняття з релігійного на світське.
Ознайомтесь з представленими презентаціями. Запишіть стислий конспект головного.
Класицизм уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст., найбільшого розквіту досяг у XVII ст. у Франції й у деяких країнах зберігав свої позиції аж до першої чверті XIX ст. Зародження цього стилю ґрунтувалося на ідеї повернення до античних архітектурних форм і ордерів, а його фундаторами стали дослідники, які вважали античну культуру вершиною досконалості, взірцем абсолютної і вічної краси.
Класицизм (буквально — зразковий) — стиль у мистецтві XVII — початку XIX ст., суть якого полягала в наслідуванні мистецтва античності та в дотриманні системи строгих правил відтворення дійсності.
Представники класицизму прагнули втілити уявлення про доцільну закономірність світобудови, про гармонійний устрій природи і суспільства, піднесені героїчні та моральні ідеали, підпорядкування особистих інтересів інтересам громади. Художнім формам цього стилю притаманні строгість і чіткість, логічність і ясність, гармонійність та врівноваженість.
Визначальні риси класицизму:
раціоналізм, який виражався у прагненні будувати художні твори на засадах доцільності, наслідувати зразки античного мистецтва;
нормативність, що допомагала встановлювати непорушні правила і закони;
дотримання канонічних правил написання творів (пропорційність усіх частин, стрункість композиції);
ясність та чистота художньої мови;
аристократизм, що орієнтувався на вимоги та смаки вищої суспільної верстви;
встановлення ієрархії жанрів.
АРХІТЕКТУРА
Одним із засновників архітектурного класицизму вважають венеціанського майстра Андреа Палладіо, а зразком заміської споруди цього стилю — збудовану ним віллу Ротонда (північ Італії, середина XVI ст.). Зараз будівля входить до Списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО. Згодом на честь архітектора палладіанством було названо архітектурний напрямок XVII—XVIII ст., який наслідував принципи італійського зодчого.
У другій половині XVII — першій половині XVIII ст. мистецтво бароко проявило себе в усіх сферах культури нашої країни і невдовзі стало відоме всьому світові як українське бароко (нерідко його називають козацьким, хоча деякі дослідники заперечують цю назву). Козацтво, будучи носієм нових художніх смаків і замовником багатьох мистецьких творів, водночас виступало як творець самобутніх художніх цінностей, до яких належать козацькі думи, пісні, танці, літописи, ікони, церкви тощо.
Українське бароко розвивалося як синтез характерних особливостей європейського бароко та народної культури.
Українське, або козацьке бароко — назва мистецького стилю, що був поширений на українських землях Війська Запорозького у XVII—XVIII ст. і виник унаслідок поєднання місцевих культурних традицій і характерних рис європейського бароко.
АРХІТЕКТУРА
Національні риси українського бароко найбільше проявилися у храмовій архітектурі, яка відігравала тоді домінуючу роль у мистецтві та залишила значну кількість характерних зразків цього стилю в різних регіонах України.
У той час зародилася українська національна архітектурна школа, що дала світові талановитих майстрів: І. Григоровича-Барського, С. Ковніра, І. Зарудного.
Оригінальний варіант барокової архітектури, який власне і називають козацьким бароко, сформувався на Слобожанщині. У спорудах Правобережної України переважало західноєвропейське бароко, але й тут найвидатніші пам’ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор Святого Юра у Львові). Велике значення мала побудова на українських землях храмів за проектами Ф.Б. Растреллі (Андріївська церква в Києві).
Продовженням бароко став запозичений у Франції і творчо видозмінений стиль рококо. У цьому стилі перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської лаври, Софійського собору та головної церкви в Почаєві.
Шедеври української барокової архітектури
Перш ніж ознайомитися із шедеврами українського зодчества XVII—XVIII ст., пригадаймо характерні риси барокової архітектури: випуклі, увігнуті, криволінійні фасади, різноманітні арки, примхливі сходи, багатий декор — ліпнина, різьба, карбування, інкрустування, позолота. Архітектура цього стилю нехтувала симетрією у композиції, відкривала нові просторові рішення, набуваючи пластики та динамізму.
Барокова церква Святого Андрія (Андріївська) в Києві — діючий храм Української автокефальної православної церкви.
Храм був збудований за проектом архітектора Ф.Б. Растреллі на Андріївській горі.
Однокупольна церква з п’ятиглавим завершенням у плані має форму хреста. На діагональних осях будівлі розміщені декоративні вежі на масивних стовпах. Зовні вони прикрашені колонами з капітелями коринфського ордера.
З боку вулиці до храму ведуть круті чавунні сходи. Навколо церкви — балюстрада, з якої відкривається чудова панорама Подолу і Дніпра.
Ф.Б. Растреллі. Андріївська церква. 1747-1762 рр. Київ
У XVIII ст. у Франції сформувався новий художній стиль — рококо. Його
виникнення зумовила трансформація бароко, що втрачало на той час деякі
характерні риси, а також поширення серед творчої інтелігенції та аристократії
віянь скептицизму й вільнодумства. Рококо, на відміну від бароко, тяжіло до
мініатюрних, невибагливих форм, уникало контрастів, прагнучи гармонійної
колористики та елегійної тональності. Мистецтво цього стилю відзначається
легкими, ніжними та витонченими формами.
Рококо (буквально — декоративна раковина, мушля, рокайль) — стиль у
мистецтві XVIII століття, що обстоював культ грації, шляхетності, вишуканого
естетизму.
У добу рококо високого розвитку досягли декоративні ремесла, зокрема
ткацтво, ювелірство, кераміка, різьба по дереву, художня обробка металу.
Особливої популярності серед знаті набула косметика — білила, пудра,
рум’яна, чорна фарба (сурма) для брів, мушки, які у великій кількості
використовували як жінки, так і чоловіки.
У живописі рококо переважали зображення свят і театральних вистав,
закоханих пар, міфологічних персонажів, штучних та природних пейзажів, сцен
дозвілля шляхетних дам і кавалерів.
Ф. Хейман. «Мінлива молодість танцює під
музику каліки». Бл. 1735 р.
Не втратив своїх позицій і портретний жанр. На картинах того часу люди
підкреслено усміхнені, люб’язні, витончені, але досить часто це була маска, що
приховувала справжні почуття та емоції.
У добу бароко поряд з іншими видами мистецтва бурхливо розвивалася музика. У музичному мисленні відбувся знаменний перелом: поліфонічне багатоголосся змінилося гомофонно-гармонічним складом, що зумовило розквіт мистецтва імпровізації, вершинами якого зазвичай вважають творчість Й. С. Баха і Ґ. Ф. Генделя.
Зміни торкнулися й уявлень про церковну музику, за допомогою якої композитори прагнули розкрити складність душевних переживань людини. З’явилися твори, написані на релігійні тексти, але не призначені для обов’язкового виконання в церкві: кантата й ораторія.
Зросло значення світської музики: вона звучала при дворі, в салонах аристократів, у громадських театрах.
В інструментальній музиці теж зародилися нові жанри, наприклад, інструментальний концерт.
Скрипка, клавесин, орган поступово перетворилися на сольні інструменти.
Музика, написана для них, давала можливість проявити талант не тільки композитору, а й виконавцю.
Композитори XVII–XVIII ст. зазвичай не лише писали музику, а й віртуозно грали на інструментах та займалися педагогічною діяльністю.
Музичні інструменти бароко
Основним музичним інструментом доби бароко в духовній та камерній світській музиці став орган.
Значного поширення також набули клавесин, лютня, барокова гітара, колісна ліра, віола, барокова скрипка, віолончель, контрабас, а також дерев’яні духові
Баро́ко (від порт. barroco ісп. barrueco та фр. baroque — перлина неправильної форми) — стиль у європейському мистецтві (живописі,скульптурі, музиці, літературі та архітектурі) початку XVI століття — кінця XVIII століття. Хронологічно бароко слідує за Ренесансом
Музика Ренесансу, як і все мистецтво цієї епохи, характеризуєтсявідновленням інтересу до античної культури, прагненням відобразитибагатоманітність світу, втілити ідеї гармонії та благозвучності.
Ренесансному живопису притаманна значущість реального бачення світу, написання картин з натури, поступова відмова від середньовічних канонів. Наприклад, умовність і площинність середньовічного живопису змінюються на пряму перспективу (відчуття
простору, глибини в картині) та об’ємність зображень завдяки техніці світлотіні. Зображення людини відповідає правильним анатомічним пропорціям, відроджується інтерес до краси людського тіла.
Доба Відродження, або Ренесанс (ХІУ-ХУІ ст.) — час панування ідеалів гуманізму. Час ствердження краси і гідності людини, сили її розуму, волі, невичерпного творчого потенціалу. Цей період відзначився виникненням нових напрямів у філософії, науці, літературі, зокрема нового стилю в мистецтві. Термін «ренесанс» уведено— автором праці про відомих живописців, скульпторів і зодчих. Під цим терміном розумілося відродження інтересу до античної спадщини й повернення до відповідних форм у мистецтві, Характерними рисами для мистецтва епохи Відродження було те, що митці ставили в центрі уваги людину, а не божество. Її розглядали як творця всіх цінностей, що йде вперед і домагається всього силою свого розуму, твердістю духу, активністю й оптимізмом. Ця епоха характеризується поверненням до принципів і форм античного мистецтва.
З IX ст. Київська Русь почала активно контактувати з Візантією знаменитим шляхом «з варягів у греки».
Поїздка київської княгині Ольги до імператора Костянтина Багрянородного в середині X ст. мала велике значення для подальшого розвитку торговельно-політичних відносин між обома державами і поширення християнства на Русі.
З Візантії у великій кількості прибували богослужебні книги і предмети християнського культу, було запозичено церковний спів.
Давньоруські князі запрошували до Києва візантійських архітекторів і
художників для спорудження храмів та монастирів. Українське богослов’я,
іконопис, церковна архітектура та література тривалий час дотримували-
ся візантійської традиції.
Мотиви візантійської філософії відчутні у творчості видатного українського мислителя Григорія Сковороди.
Невдовзі після прийняття християнства в Київській Русі почали зводити будівлі у візантійському стилі. Найкращим зразком такої споруди є Софійський собор у Києві, що зберігся до нашого часу (втім, зазнав суттєвої перебудови в епоху бароко).
Образотворче та декоративно-прикладне мистецтво періоду готики було тісно пов’язане з архітектурою. У мистецьких творах, як і раніше, чільне місце посідали релігійні сюжети, однак уже простежувався інтерес до світського життя, думок і настроїв звичайної людини. Саме на XIII—XV ст. припадає найвищий розквіт середньовічної літератури (лицарських романів і поезії), театру та музики.
Вітраж — сюжетна або орнаментальна композиція, виконана зі шматочків прозорого кольорового скла, скріплених свинцевим обрамленням.
Чимало подій давніх легенд і казок відбувається саме в середньовічних замках. Найвідоміші з них - легенди про короля Артура, Робіна Гуда, Тристана та Ізольду, пісня про Роланда, інші твори, з яких ми дізнаємося про життя та подвиги доблесних лицарів. Лицарем називали воїна на коні з важким озброєнням і спорядженням, який був захисником усіх, хто цього потребував. Риси лицарства виховували з дитинства. Посвячення в лицарі було непростим ритуалом - він складав присягу в храмі, біля вівтаря, даючи обітниці честі й вірності, а священик благословляв меч майбутнього лицаря. Лицарський кодекс честі наказував бути хоробрим, шляхетним, вірним обов’язку, великодушним, благородним. Лицар не міг битися зі слабким супротивником чи літньою людиною.
готичний собор Нотр-Дам де Парі (собор Паризької Богоматері).
Поступово новий стиль витіснив свого попередника — романський стиль, і поширився Західною, Центральною і частково Східною Європою, відображаючи панівний християнський світогляд. Готичні ознаки найяскравіше виявилися в сакральній архітектурі. Набуло поширення і світське будівництво (ратуші, університети, палаци).
Основу живопису романського стилю складає настінний розпис
Основу виконаний, як правило, в техніці фрески. Зміст і образне вирішення композиції підпорядковувались архітектурному стилеві споруди або інтер’єру. Фрески в романських храмах сповнені суворої строгості, іноді наївні, але завжди повчальні. Фігури людей представляли плоскими, пропорції тіла часто порушувались. Зрідка художники давали
волю своїй фантазії і населяли стіни храмів зображеннями фантастичних птахів і тварин, запозичених із фольклору. Парадні зали замків прикрашали розписи на історичні або побутові сюжети динамічного характеру.
Теорія мистецтв
Для романського стилю в живописі характерні строго симетричні композиції, чіткий контурний рисунок, площинність зображень, порушення пропорційності фігур, неприродність поз, яскраві кольори та виразність зображень.
Вітчизняні пам’ятки античної культури. Візантійський стиль
ТЕМА: Романська архітектура
Романський стиль з'явився у десятому столітті, а в Західній Європі він встановлювався впродовж 11 -12-го сторіччя. Стиль являє собою синтез давньоримського і європейського мистецтва, частково візантійського. Також можуть бути присутні окремі будівельні та архітектурні прийоми римлян.
Виник на території теперішньої Франції. Всю західноєвропейську архітектуру цього періоду відносять до романського стилю. З розвитком феодальних відносин поступово утворювались нові типи укріпленого житла феодалів та культових споруд. Особливого розвитку набули монастирі.
.png)
.jpg)
